#7 ти тільки не хвилюйся
про страхи, втрати та підтримку
на початку цього року я вийшла з Іггі на прогулянку. був неочікувано комфортний та сонячний день. я стояла на вулиці та пила каву, поки пес намагався щось зʼїсти з землі. раптом мені написала моя мама.
коли повідомлення починається зі слів “ти тільки не хвилюйся”, одразу розумієш, що хороших новин далі не буде.
так я дізналась, що у неї знайшли пухлину. на щастя, вона доброякісна, але це можна буде остаточно підтвердити тільки після видалення, яке необхідно зробити якомога швидше, бо вона активно зростає.
у кожного з нас є свої специфічні фіксації.
серед моїх — страх того, що мої близькі чи я захворіємо на рак та будемо помирати в стражданнях, або що я стану залежною від чогось, що зруйнує моє життя. я боюсь не реалізувати свій потенціал, я боюсь померти. так банально і логічно, але ці страхи все свідоме життя заважають мені спати та не дають зупинитись в моменти безнадії.
я поставила каву на землю, я хотіла присісти, але стрималась. я відчувала гостру потребу заховатись в міцні обійми і почути, що все буде гаразд, але такого варіанту не було. тому я почала думати про свої наступні кроки в тому випадку, якщо мама помре. у мене є молодший брат — його життя стало би моєю відповідальністю.
мені знову переїжджати в Берлін, бо він вже два роки живе та навчається там? чи забирати його до себе, в Київ? а якщо ситуація тут погіршиться? де саме йому навчатись і як мені заробляти більше грошей, щоб вистачало на нас обох? у мене тепер немає роботи, яка дозволяла менше про це турбуватись.
взагалі-то у мого брата є батько, але, на жаль, існують такі чоловіки, які не вміють ані приймати рішень, ані брати на себе відповідальність. і немає значення, скільки їм років. вони стають старшими, але залишаються безпорадними.
інший мій страх — помилитись та створити сімʼю з таким, а потім опинитись в кризовій ситуації і не розуміти, що буде з моїми дітьми. я хочу жити з впевненістю, що кожен з нас може покластись на іншого за будь-яких обставин. мені може бути шалено страшно, але я знайду в собі сили зробити все необхідне.
в останній понеділок лютого я привезла Іггі в нову квартиру моєї подруги Аліни, сіла на перший з декількох потягів та провела тридцять годин в дорозі, щоб в середу зранку відвезти маму в лікарню.
поки її не було, мені здавалось, що я не можу дихати. що буде далі? а якщо пухлина таки злоякісна і попереду інші операції та агресивне лікування? а якщо зараз щось піде не так, і мама вже просто не повернеться?
як я це витримаю, як я скажу про це брату?
раптом згадую про події, які відбувались половину мого життя назад.
в один день в лікарні опинились і моя мама, і мій дідусь. у неї був ризик втратити вагітність, у нього стався сердечний напад. раптом і одночасно обидві людини, на яких був побудований мій світ, могли померти. я пишу це і на фоні бачу себе в коридорах лікарень, де вони знаходились, і як самотньо та страшно мені було. не було нікого, хто підтримає та допоможе.
на щастя, вони одужали. вона почала менше працювати, він — краще харчуватись. але страх відсутності плеча, на яке можна розраховувати, залишився. я памʼятаю це відчуття! я так не хочу! так не має бути.
через півроку моя мама знову опинилась в лікарні — цього разу, щоб народити мого брата. і я знову дуже сильно боялась. їй було за сорок, а в книжках, які я читала, жінки постійно помирали під час пологів. так, між ними та нею було декілька століть, але тоді я про це не думала.
ввечері того дня, коли народився мій брат, я приїхала та взяла його на руки. мене завжди захоплювало те, що дві людини здатні створити третю, і вона одночасно стає їх продовженням і кимось унікальним. я дивилась на це крихітне створіння і думала: ти — моя людина, ти не один, я з тобою.
потім до нас приходили гості, а чоловік мами розповідав їм про те, як вона після пологів — коли, як виявилось, щось таки пішло не так і були ризики для її життя, не вигадані моїм мозком, а справжні — просила його не покидати їх дитину, якщо з нею щось станеться.
я сиділа поруч, слухала і думала: а я? хто би не покинув мене? страх існує не просто так. я маю спогади, страх має приклади.
вона повернулась і пʼятнадцять років назад, і тепер. все пройшло добре! нам всім пощастило. це полегшення, масштаб якого усвідомлюєш, тільки коли знову починаєш повноцінно дихати. я ціную це сильніше, ніж можу передати!
я провела ще пару годин з мамою в лікарні та пішла. опинившись на вулиці, я почала плакати і ще довго не могла заспокоїтись. я плакала, поки йшла вздовж дороги, чекала на зупинці, їхала в автобусі, намагалась поїсти.
повноцінно зібралась, тільки тому що треба було сходити на важливий робочий дзвінок. а далі пару годин відволікала себе так, як вмію, щоб потім повернутись додому та огорнути брата безпекою та відчуттям, що все буде гаразд. він — моя людина, він не має і може не бути один, бо у нього є я. все, як в березні двадцять другого.
окрім наслідків минулого, є досвіди теперішнього — в моєму житті є декілька людей, до яких я можу прийти в будь-якій ситуації. іноді я не роблю цього або роблю дуже пізно, вже в кризовому стані, але я вчусь. і кожного разу вони слухають, підтримують, дають відчути, що мені не доведеться проходити через складний досвід самій.
я відчуваю величезну вдячність за те, що тепер моя реальність саме така. це не відбулось само по собі. кожен з нас пройшов величезний шлях і кожного разу приймає рішення бути тим, на кого можна покластись. добре серце — найсильніше!
говори про свої переживання, проси про підтримку та допомогу.
цінуй тих, хто обирає бути з тобою не тільки в моменти радості.
бережи себе, обіймаю!