щоб розпочати цей лист, мені треба:
забути про те, як багато часу пройшло з моменту публікації попереднього;
вимкнути звук у розчарування та засудження, які я відчуваю по відношенню до себе через те, як мало я написала минулого року попри те, що дуже цього хотіла, і так старалась це реалізувати, але не змогла;
ігнорувати переживання щодо того, хто читатиме цей та всі інші листи, що думатиме про них і про мене в результаті;
відмовитись від страху того, що я не зможу дописати його, як і багато попередніх, або що не зроблю це достатньо добре;
дозволити собі знову вважати, що мого бажання писати достатньо для того, щоб робити це; що мої досвіди та думки мають значення; що я маю право писати про них, і що для когось це може бути цікаво та цінно.
і ось я тут! докладаю зусилля для того, щоб не тільки сформулювати ці думки, а й усвідомити їх, зробити так, щоб вони стали голоснішими та потужнішими, ніж ті, що їх нівелюють. оце так початок, привіт!
попередній новий рік я зустріла в Амстердамі. я проводила час з Кароліною, навколо було дуже гарно, але йшов дощ, був сильний вітер, а я не відчувала ані сил, ані бажання. чого саме? складно/cтрашно казати, тому не буду.
вперше за купу років я нічого не записала про те, як хочу прожити наступні дванадцять місяців, бо для цього ж треба хотіти.
як це часто буває, випробування відбувались поруч, а іноді одночасно, з подарунками та радощами.
у мене зʼявився пес Іггі (обіцяю і собі, і вам, що про нього буде окремий лист). мій проект закрили, і я одним днем втратила роботу. я півроку жила в класній берлінській квартирі, де мої любі люди мали змогу залишитись, щоб ми якісно проводили час разом. моя депресія погіршувалась попри ліки, психотерапію, відпочинок, спорт, правильне харчування, друзів, наявність грошей та можливості наповнювати своє життя задоволенням.
моя подруга Аня приїхала до мене в гості та розповіла, що вагітна. через декілька місяців після цього я їздила до неї в регіон Франції на кордоні з Іспанією, а через півроку після того повернулась, щоб познайомитись з її донькою, моєю новою подружкою Сонею. я майже не спілкувалась з власною сімʼєю.
з деякими подругами ми ставали ще ближчими, з іншими опинялись на такій дистанції, що здавалось, ніколи не зможемо її зменшити. я знайомилась з цікавими та привабливими мені чоловіками, які з різних причин виявлялись недоступними або нездатними на те, чого для себе хочу я.
дні тягнулись дуже повільно, а потім виявлялось, що стрімко та майже непомітно пройшли цілі місяці. я мала вирішувати, де жити далі, шукати нову квартиру та роботу. я не розуміла, чого я хочу. я не знала, що робити. мені було дуже страшно.
як відбудовувати своє життя, коли не відчуваєш жодної основи, на яку можна спиратись? ані всередині, ані ззовні, а перше — звісно, найважливіше, бо саме від цього залежить все інше.
я не можу сказати, що я все зрозуміла та все зробила. але я дала собі весь час, який був потрібен. я не бачила іншого виходу, бо не знаходила жодних відповідей, а мої подруги допомагали мені дозволяти собі це, підтримуючи мене в цій відсутності розуміння та розгубленості.
я почула та наважилась прислухатись до свого бажання повернутись в Україну. я знайшла там тимчасове житло, зібрала речі в купу валіз та коробок, відвезла їх до берлінських друзів, купила квитки для себе та Іггі. цим рішенням я не зменшувала, а збільшувала кількість нестабільності та невідомості в своєму житті, але розуміла, що маю це зробити.
раптом всередині мене все змінилось. я ніколи так не любила Київ та саму себе, як цього літа. це неможливо пояснити, та й, напевно, можна цього не робити. я вирішила зануритись в цей стан якомога глибше. і правильно зробила, бо він пройшов, а спогади та знання, що я на таке здатна, залишились.
я приїхала на пару місяців та залишилась. тимчасова квартира стала довгостроковою. я зʼїздила в Берлін, щоб забрати суттєву частину своїх речей та облаштуватись в Києві. гроші закінчувались, а відповіді, яку саме роботу я хочу та можу робити далі, все ще не було.
я почула та прийняла те, що саме зараз я хочу працювати з українською компанією, яка функціонує на міжнародному рівні та робить щось важливе для нашого майбутнього. я готова заробляти менше, тільки б бути корисною (тут є сумніви, подивимось, як довго я протягну). я хочу й далі розповідати історії, але я відкрита до того, щоб робити щось ще, окрім текстів. і що це означає?
в момент, коли я наважилась розглядати неочевидні варіанти, я знайшла свою відповідь, а потім і отримала цю роботу. пишу цей лист після першого місяця на ній. вона одночасно захоплює та лякає мене. я не знаю, чи справлюсь, але знаю, що зроблю все для цього можливе. мені складно, але цікаво, і мені хочеться продовжувати.
весь грудень я ігнорувала передсвятковий період. я вперше в житті не мала жодних новорічних прикрас вдома. ж о д н и х! хоча я людина, яка настільки сильно любить гірлянди, що декілька років жила з ними нон-стоп. добре, що хоч ялинку прибирала.
в останній день року я довго спала, почитала в ліжку, гарно одягнулась, взяла Іггі з собою, сходила на заняття по балету в улюблену київську студію, пішла на зустріч з Аліною, а провела час з Настею, бо вона влаштувала мені шалений сюрприз.
а потім ми разом поїхали в гості до Юлі — сиділи на затишній кухні, пили чай, їли мандарини, десерти та домашні мариновані огірки, розмовляли на важкі теми, перебивали одна одну — здебільшого я всіх інших — бо так багато треба було сказати, жартували і сміялись.
я відчувала спокій, легкість, прийняття, радість.
здається, це і було святкування — повсякденного життя, яке я зараз маю можливість проживати; існування моїх близьких та стосунків, які ми з ними будуємо; внутрішніх змін, які здебільшого відбуваються дуже повільно, але потім стають масштабними трансформаціями назовні; і нашої здатності впливати на своє життя — не повністю, але хоча б частково, чого достатньо.
в моїй голові війна набуває все більшого значення, а все інше потроху його втрачає.
мені страшно від думок про те, яким може бути 2024 рік для України та українців. іноді хочеться кричати на весь світ — голосно та агресивно, вимагати, звинувачувати, наголошувати на своєму розчаруванні та засудженні. а іноді — вимкнути телефон, заховатись вдома та не повертатись до реальності.
потім я беру себе в руки, даю собі відпочити, відволіктись. я роблю щось приємне, я спілкуюсь з людьми, які нагадують мені про існування порядності, доброти, любові, і намагаюсь діяти та бути корисною так, як я можу, щоб заміняти відчай надією.
я не знаю, як правильно. я втрачаю, шукаю, знаходжу. я випробовую нові способи бути та жити. і все!
бережи себе, турбуйся про близьких, памʼятай про інших, докладай зусилля для того, щоб пришвидшити нашу перемогу. ніхто не може зробити всього, кожен може зробити щось. обіймаю!
Hola , Sinceramente Esperó Qué Todos Tus Sueños Se Cumplan Éste 2024 , Que Ucrania Gane La Guerra , Y La Paz Vuelva A Los Corazones De Todo El Mundo. Un Saludo.