#4 коли нарешті стане краще?

про депресію та війну, одужання та перемогу

останнім часом це питання звучить в моїй голові особливо часто та голосно, і не тільки в моїй!

моє занурення в нову хвилю депресії співпало з колективним відчаєм щодо ситуації на фронті. поки я втрачала здатність виконувати базові повсякденні справи, військові і волонтери почали наголошувати на тому, що все набагато гірше, ніж цивільні можуть навіть уявити, а ми, в свою чергу, виявились не готовими до цієї інформації.

я спостерігала за собою і розуміла, що мені стрімко стає погано, але сама себе запевняла в тому, що не відбувається нічого критичного, і взагалі це ненадовго.

я усвідомлювала, що це брехня, але продовжувала: просто поганий день, тиждень, місяць; невирішені питання з минулого, невизначена ситуація з роботою та відсутність розуміння того, що далі.

тим паче, всім зараз важко, бо війна, осінь, втома, погані новини та погода. чи адекватно очікувати, що буде легко в таких умовах?

просто є різниця! велика, дуже суттєва різниця між станами, коли тобі важко, але ти справляєшся, і коли найпростіша дія здається неможливою, недоступною. я не хотіла приймати, що знову опинилась в другому.

мене це засмучувало та обурювало, викликало злість, відчуття образи на світ, сором, багато сорому, а ще відчай і купу інших складних емоцій. скільки можна? чому це зі мною відбувається? коли стане краще?

чи зможу я колись знову повноцінно функціонувати сама по собі? без пекельної купи зусиль, без ліків. а якщо ні? як я це витримаю?

я не хочу так жити! я хочу, щоб мені було просто нормально. але ніхто мене не питає, не дає мені обирати. це вже відбувається зі мною, я вже всередині цього процесу.

і правда в тому, що варіант у мене є тільки один — продовжувати свій шлях. проживати день за днем, використовувати всі доступні мені інструменти, робити те, що я можу так, як я на це здатна саме в цей момент. все, це все! те саме і з війною.

я сформулювала ідею для цього листа в кінці чергового дня, коли кожна дія вимагала від мене максимуму зусиль. я гуляла з Іггі і змушувала себе пройти хоча б ще трохи, бо це важливо для песа, а він — моя відповідальність. мені хотілося просто сісти на землю та не вставати, але я продовжувала йти та думати.

перед цим я заходила в інстаграм, який вже давно перетворився з фестивалю гедонізму на трансляцію пекла, і переглядала сторіз, а там — збори, яким немає кінця, та контент, який люди викладають, щоб витягувати охоплення, а потім публікувати ще порцію зборів.

військових більше, ніж волонтерів. запитів більше, ніж зборів. потреб більше, ніж грошей. і якщо дивитися достатньо довго та уважно, наповнюєшся жахом, панікою, відчаєм.

більше за все хочеться прокинутися та дізнатися, що ми перемогли у цій війні, але в реальності відбувається інше.

а якщо це назавжди? якщо ця війна і справді ніколи не закінчиться? і ми так і будемо жити, постійно втрачаючи людей, міста, здоровʼя, міцний сон, гроші, надію на добробут.

ні, ні, ні! так не може бути! так не має бути! адже ніхто не поверне нам цей час, не компенсує всі втрати, не дасть другий шанс чи нове життя. є тільки те, яке ми вже проживаємо. як витримати думку, що воно може бути таким до свого кінця?

але ж вибору немає. ця думка може і остаточно притиснути до землі, і підтримати, навіть якщо це здається нереальним чи абсурдним.

це все вже відбувається з нами. ми не можемо вийти на наступній зупинці, сісти на інший потяг, обрати для себе альтернативний сценарій. на жаль, ані безмежне бажання, ані всеохоплююча паніка не можуть зупинити цю війну. вона триває, і єдине, що ми можемо та маємо робити — це продовжувати.

можливо, наступний крок буде крихітним та несуттєвим, але головне — зробити його, а далі ще один і ще.

бережи себе, обіймаю!