#1 де мій дім та які у нього орієнтири?

про моє перше житло в Києві та берлінські переїзди

привіт!

я написала цей лист ще в травні, не уявляючи, що він залишатиметься чернеткою до вересня.

відсутність довгострокового житла та численні переїзди — складний досвід, який підштовхує до роздумів про власне місце у місті. нещодавно я опинилася біля однієї з кавʼярень, яка стала “моєю”, пока я жила поруч минулої весни. так зʼявилася ідея для цього листа, а точніше — до двох, бо локацій та слів виявилося настільки багато.

[одна з двух берлінських квартир, в яких я жила більше місяця; червень 2022]

де я? де мій дім? ці питання можна сприймати як щось дуже просте та повсякденне, але також є і масштабніша їх версія, екзистенційна.

зараз я знаходжуся в Берліні. через повномасштабну війну вдома, в Україні, я живу тут вже трохи більше року. і важлива правда в тому, що я не знаю, де мій дім — ані повсякденна його версія, бо мені скоро переїжджати, але ще невідомо куди саме, ані екзистенційна.

я ж тільки що написала, що вдома — це в Україні, тож, може, я все ж таки знаю?

за чотирнадцять місяців у місті, яке “не Німеччина”, хоча і є її столицею, я встигла пожити у шести районах та квартирах. Берлін — це країна в країні, а кожен район — місто в місті.

[на вечері у моїх берлінських друзів Злати та Томаса, квітень 2022]

опинившись тут вперше у дорослому віці — мені було двадцять два — я хотіла жити тільки в Мітте, бо тодішня версія моєї інформаційної бульбашки наполягала на тому, що це найкращий район. я зняла кімнату в хостелі, яку ділила із чотирма іншими дівчатами, всюди ходила пішки та раз на день харчувалася не в супермаркеті. я добре провела час, але не зрозуміла загального захоплення.

через пʼять років я повернулася та побачила, що взагалі-то Берлін дуже-дуже різноманітний. і він мені сподобався! я провела тут два тижні із відчуттям, що це місто надає та оберігає простір для того, щоб бути будь-якою версією себе. раптом я задумалася про те, що хотіла би тут пожити, не уявляючи, наскільки швидко та в яких умовах це бажання здійсниться.

але коли мені довелося вирішувати, де саме жити не тиждень чи два, а хоча б місяць, я зрозуміла, що не маю вподобань. мене приваблювали різні версії Берліну, які підгодовували різні аспекти мене. і добре, бо вибору не було.

міна житла завжди означає не тільки зміну локації та середовища — немає значення, наскільки вона суттєва — а й черговий пошук “свого місця” та побудови нової версії звичних ритуалів.

коли я тільки переїхала з мого рідного Дніпра до Києва, моє перше житло знаходилося неподалік від телевізійної вежі на Дорогожичах. для мене та мого тогочасного хлопця вона миттєво стала особистим орієнтиром! де б ми не були, вежа на горизонті нагадувала про розташування дому, робила голоси розгубленості тихішими, дарувала відчуття приналежності.

минулого року першого березня російські військові запустили по ній три ракети: одна з них влучила в неї, друга — в технічну будівлю, а третя впала на вулицю неподалік. пʼятеро людей було вбито та ще пʼятеро зазнали поранень. я дивилася на відео палаючої вежі, а на фоні бачила кадри з мого минулого.

із початком повномасштабного вторгнення, яке тоді тривало тиждень, зʼявилося відчуття, що кожна частина України — це мій дім. але, зрозуміло, що за місця, з якими в тебе є емоційний звʼязок та спогади, болить особливо сильно.

моя київська пригода триває вже більше десяти років, але перший мій локальний орієнтир — це саме телевежа на Дорогожичах.

[перша повністю моя київська квартира та остання перед Берліном]

а потім в моєму житті зʼявилися кавʼярні!

на початку вони були для мене виключно пунктом призначення та простором для зустрічей. я почала пити каву, банально бо треба було щось замовляти під час тривалих посиденьок із університетськими подружками та перших робочих зустрічей.

я жила далеко від центру, ретельно все планувала та витрачала чимало часу на дорогу. кавʼярні стали можливістю бути серед інших людей поза межами аудиторій та кабінетів, спілкуватися, надихатися, відчувати себе “дорослою”, бо тільки вони пʼють каву!!

а потім все почало змінюватися: не тільки місця мого проживання, а й обставини, індустрія, мої звички. і от кавʼярні стали обовʼязковою частиною кожного дня, де б я не знаходилася та що б не відбувалося в моєму житті. паралельно із цим вони перетворилися на мій універсальний орієнтир, який підсилював відчуття, що “моє” місце зараз саме “тут”.

на днях, коли я в черговий раз озирнулася, я зрозуміла, що мапа моїх чотирнадцяти місяців життя в Берліні — це не тільки райони, станції громадського транспорту, квартири та найближчі супермаркети; це, безперечно, ще й кавʼярні, які ставали “моїми”. деякі з них залишилася такими навіть після чергового переїзду.

моїм першим берлінським прихистком стала квартира моєї подруги Ані та її хлопця Міші. на той момент вони менше року жили в місті, в районі Темпельгоф-Шенеберг. навколо — затишні вулиці із “альтбау”, старими величними будинками, які завжди та всюди приваблювали мене найбільше, декілька невеликих парків, поруч — колишній аеропорт Темпельхоф, який перетворили на суспільний простір.

[я з Шоні, собакою Ані та Міші; березень 2022]

перший тиждень там наче стерся із памʼяті через інтенсивність переживань, але я добре памʼятаю, що було далі. я піклувалася про мого брата, якого тільки що забрала до себе, намагалася виконувати свою роботу та вмовляла нашу маму виїхати з України, а потім організовувала для неї цю подорож.

кожного дня було відчуття, що я так більше не можу. кожного дня треба було продовжувати та витримувати. поки мій брат відвідував онлайн-уроки в своїй українській школі, коли його вчителі та однокласники не сиділи в бомбосховищах та були на звʼязку, я ходила в парк та кавʼярню, яку нещодавно відкрили.

я намагалася згадати, хто я, та відчути щось інше, окрім жаху та паніки. я все одно читала новини та дивилася у підлогу, я пила каву, не відчуваючи її смаку. але іноді щось відволікало мене та нагадувало про існування іншого світу. наприклад, щасливі малюки та їх втомлені, але усміхнені мами. їх життя продовжувалося і, насправді, моє також, але знадобиться час для того, щоб по-справжньому це відчути.

після численних розмов та суперечок, мама неочікувано вирішила приїхати до нас. жити втрьох у Ані та Міші було б занадто, тому я в турбо-режимі почала шукати альтернативу. моя менеджерка запропонувала використати частину робочого бюджету на відрядження та оплатити нам квартиру хоча б на декілька тижнів. так ми втрьох опинилися в Кройцберзі.

це один із тих районів, які поєднують у собі повні протилежності. ми жили на гарній та затишній вулиці, де пари різного віку гуляли із собаками та дітьми, але в двох кварталах від нас знаходився парк, де цілодобово можна було купити наркотики. this is Berlin, baby! get used to it.

[друге тимчасове житло, березень 2022]

виявилося, що квартира, яку я знайшла, належала кінорежисеру з Південної Африки. він здавав її на час подорожі зі своєю дівчиною та дитиною додому.

там було дві просторі та світлі кімнати із великими вікнами, затишна кухня та маленька, але зручна ванна кімната, коридор, наповнений різними дрібницями. основа — сучасна та оновлена, а все інше — із власною історією та характером. тобто житло, в якому не тільки комфортно, а ще й цікаво.

я одразу подумала, що дуже хотіла би жити в такому місці довгостроково, а рік потому розумію, що це було найточніше попадання і найбільш “моя” квартира серед усих, де я встигла зупинитися за цей час, а їх насправді було більше шести.

з балкону я бачила кавʼярню Five Elephant, яка знаходилася прямо через дорогу від нас. в цьому було щось сюрреалістичне! декілька років тому я чекала на подорож до Берліну, щоб зʼїсти їх відомий чізкейк, а тепер це було місце, куди я кожного дня ходила випити каву, і де потроху балакала із місцевими.

паралельно з цим я день за днем та ніч за ніччю турбувалася щодо того, де нам всім жити далі. страх та відповідальність міцно тримали мене та притискали до землі.

я панікувала та шукала, соромʼязливо розповідала людям про свою ситуацію, сподівалася на краще. а потім сталося чудо міжгалактичних масштабів — моя подруга Оля знайшла німців, які мали в Берліні вільну квартиру неподалік від Тіргартену. вони дозволили нам безкоштовно пожити в ній декілька місяців. так я впевнилася в тому, що вкрай важливо розповідати про свої труднощі та просити про допомогу, бо ніколи не знаєш, хто зможе тобі її надати.

памʼятаю день, коли Оля розповіла мені про квартиру, та той, коли ми познайомилися з власниками та залишилися в ній. це було шалене полегшення. хоча б на якийсь час цю величезну проблему було вирішено, ура!

[наша рятівниця Оля, червень 2022]

тут виявляється, що простору в мене не залишилося, тому доводиться зробити паузу. чекай на лист із продовженням наступної середи.

бережи себе, обіймаю!